Україна любить говорити про підтримку бізнесу, цифровізацію, інвестиції, розвиток технологій і стійкість під час війни. Але варто лише відкрити звичайний рахунок за мобільний зв’язок — і вся ця риторика розсипається.
Бо в рахунку видно головне: держава сидить на кожній базовій послузі і знімає свою частку ще до того, як людина встигла просто поговорити, вийти в інтернет чи отримати SMS.
Ось конкретний приклад. Базова вартість послуги — 321,43 грн. Зверху держава додає 64,29 грн ПДВ і ще 24,11 грн збору до Пенсійного фонду. У підсумку людина платить 409,82 грн. Тобто з одного звичайного рахунку держава забирає майже чверть базової вартості послуги ще до всіх інших податків, які вже сидять у витратах оператора.
І тут починається головне питання: за що саме громадянин платить двічі?
Людина спочатку платить податки із зарплати. Роботодавець платить ЄСВ. Працівник платить ПДФО і військовий збір. Потім та сама людина купує базову життєву послугу — мобільний зв’язок — і з неї знову стягують окремий пенсійний збір. Тобто пенсійну систему фінансують не лише з праці, а й повторно — зі споживання. Це виглядає не як розумна соціальна політика, а як податкове нашарування, де держава просто шукає, з чого ще зняти гроші.
Особливо цинічно це виглядає тому, що мобільний зв’язок у 2026 році — це не розкіш. Це базова інфраструктура життя. Це безпека, банкінг, навігація, робота, освіта, волонтерство, зв’язок із родиною, повідомлення про тривоги, координація бізнесу, логістика, сигналізація, GPS, телеметрія, сервісні SIM-картки для обладнання. Обкладати це додатковими зборами — те саме, що обкладати додатковим податком користування дверима, водою або електрикою.
І масштаби тут зовсім не дрібні. За даними ринку, в Україні наприкінці 2024 року було близько 48,8 мільйона активних SIM-карт. Середній місячний дохід з однієї активної SIM — 117,1 грн. Це означає, що лише 7,5% пенсійного збору з мобільного зв’язку дає близько 428 мільйонів гривень щомісяця, або понад 5,1 мільярда гривень на рік. І це обережна оцінка.
А якщо рахувати хоча б від чисельності населення — навіть за принципом “одна людина, один номер” — виходить близько 347 мільйонів гривень щомісяця. Але реальність інша: у багатьох людей по дві SIM-картки, бізнес використовує додаткові номери, окремі SIM стоять у сигналізаціях, трекерах, транспорті, терміналах, модемах, системах контролю доступу, обладнанні для моніторингу та безпеки. Тобто реальна база для збору ще ширша.
І на цьому тлі нам роками розповідають, що Пенсійний фонд хронічно дефіцитний, що грошей не вистачає, що потрібно шукати нові джерела, посилювати адміністрування, закручувати гайки, обкладати ще щось іще. Але проблема не в тому, що в Україні замало податків. Проблема в тому, що податкова система побудована як насос: вона витягує гроші з економіки швидше, ніж економіка встигає їх заробити, інвестувати і перетворити на зростання.
Податок на зв’язок — це податок на швидкість економіки. На координацію. На доступність. На цифровий обіг. На дрібного підприємця, який тримає продажі через телефон. На водія, який працює через застосунок. На монтажника, логіста, фермера, кур’єра, військового підрядника, волонтера, майстра, сервісного інженера. У воюючій державі це особливо абсурдно: країна має спрощувати все, що пришвидшує зв’язок, а не обкладати його додатковими поборами.
Найгірше тут навіть не саме вилучення грошей. Найгірше — логіка системи. Замість того щоб урізати неефективні витрати, чистити апарат, спрощувати адміністрування, скорочувати дублюючі структури й карати за розкрадання бюджету, держава йде простішим шляхом: бере ще з тих, хто платить і так. З бізнесу. З користувача. Із кожної транзакції життя.
Коли економіка слабка, її не рятують новими податками. Її рятують свободою дихати. Нижчими бар’єрами. Меншими штрафами. Меншою кількістю платежів. Простішими правилами. Дешевшим зв’язком. Дешевшою працею. Дешевшим запуском бізнесу. Передбачуваним середовищем, у якому людина не відчуває, що держава сидить у неї в кишені при кожному натисканні кнопки “оплатити”.
Україні сьогодні потрібна не нова хвиля фіскальної фантазії. Україні потрібен аудит усіх податків і зборів з одним простим питанням: що з цього реально створює цінність, а що просто годує систему. І якщо збір на мобільний зв’язок не робить пенсійну систему стабільною, не створює прориву, не дає людям відчутної віддачі, то його треба не “оптимізувати”, а скасовувати.
Бо сильна країна будується не там, де держава вміє вигадувати нові платежі. Сильна країна будується там, де держава вміє відмовлятися від зайвого. Там, де чиновник не дивиться на громадянина як на джерело нескінченного доїння. Там, де зв’язок, робота, підприємництво і технології не караються, а заохочуються.
У воюючій економіці кожна гривня, залишена людям і бізнесу, часто працює ефективніше, ніж гривня, забрана в бюджет і розчинена в бюрократії. Саме тому Україні потрібен не новий податковий тиск, а податкова дерегуляція. Не нові збори, а демонтаж старих. Не розширення фіскального апетиту, а його примусове схуднення.
Бо поки держава вважає нормальним брати пенсійний збір навіть із мобільного зв’язку, вона демонструє не силу. Вона демонструє податкову залежність від власних громадян.
Звикли платити за кожну зайву кнопку на вимогу вендора? Відкрийте для себе сучасні системи управління підприємством, де програмісти відкривають капот, але залишають ключі вам.
