У 1998 році, за президентства Леоніда Кучми, українська влада не подарувала малому бізнесу свободу — вона була змушена відступити. Саме 3 липня 1998 року Кучма підписав Указ №727/98 про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва. Це не був акт чиновницької щедрості. Це була поступка країні, яка вже втомилася від задушливого податкового хаосу, від поборів, від принизливої залежності підприємця від інспектора, від держави, яка хотіла контролювати кожен крок, але не могла створити елементарних умов для праці.
Кінець 1990-х в Україні — це не про покірне суспільство. Це був час, коли люди ще вміли ставити владу перед фактом. Влада Кучми будувала свою вертикаль, але водночас мусила рахуватися з реальністю: без малого підприємництва економіка просто не витягувала. Саме тому в 1998–1999 роках спрощену систему запровадили як окремий режим для малого бізнесу — для зниження податкового навантаження, стимулювання підприємництва та виведення діяльності з тіні. І держава майже одразу побачила результат: щойно вона хоча б трохи прибрала руки від горла підприємця, країна почала дихати вільніше.
Єдиний податок народився не в кабінетах — він народився на межі суспільного терпіння. Він став символом простої й майже революційної для України ідеї: підприємець має право не жити під постійним страхом. Він платить зрозумілий податок — і держава відступає. Не лізе в кожну дрібницю. Не перетворює життя на суцільний звіт. Не тримає людину на короткому повідку лише тому, що та намагається чесно працювати.
Саме тому єдиний податок став більше, ніж податковим режимом. Він став політичним фактом свободи. У країні, де державна машина звикла все обкладати дозволами, перевірками й ручним контролем, з’явився простір, де людина могла заробляти без щоденного приниження. І саме з цього простору почав рости український середній клас — не чиновницький, не дотаційний, а живий, впертий, самостійний.
Але система ніколи не пробачає свободи тим, кого звикла тримати в покорі.
Тому майже від самого народження спрощеної системи влада почала повільно повертати в неї те, від чого вона мала захищати. Не одним ударом, а дрібними укусами. Нові правила. Нові обмеження. Нові платежі. Нові інструменти контролю. Те, що в 1998 році виникло як відсторонення держави від підприємця, поступово почали перетворювати на нову форму підпорядкування.
У 2010 році, вже за Віктора Януковича, підприємці знову вийшли на вулицю — і “Податковий майдан” став прямим доказом, що українське суспільство ще здатне боротися, коли влада лізе за межею допустимого. Люди протестували проти нового Податкового кодексу, бо чудово розуміли: йдеться не просто про технічні зміни, а про черговий наступ на свободу дрібного підприємництва. Це був не бухгалтерський спір. Це була політична сутичка за право працювати без ярма.
Історія, однак, дала Україні ще один доказ — уже в умовах великої війни.
У березні 2022 року держава знову була змушена відступити. Закон №2120-IX запровадив спеціальний режим, який дозволив частині бізнесу перейти на 2% єдиного податку на період воєнного стану. Разом із цим держава суттєво послабила частину податкового тиску й обмежень. І сталося саме те, що завжди стається, коли людині не заважають: бізнес не зник, економіка не завалилася, країна вистояла. Не тому, що чиновники стали мудрішими, а тому, що підприємцям хоча б частково дали можливість робити свою справу.
Війна показала те, що суспільство мало б запам’ятати назавжди: свобода працює. Контроль — душить. Простота — рятує. Зарегульованість — виснажує. Але саме цей урок влада знову намагається забути.
І тут уже неможливо оминути прізвище, яке для великої частини підприємців стало прізвищем податкового реваншу, — Гетманцев. Данило Гетманцев із 2019 року очолює парламентський Комітет з питань фінансів, податкової та митної політики. І для багатьох представників малого бізнесу саме його публічна лінія давно асоціюється не з економічною свободою, а з поверненням старої фіскальної логіки: більше контролю, більше регулювання, більше недовіри до тих, хто сам себе годує і ще тримає на собі країну.
Гетманцевщина — це не про розвиток. Це про спокусу знову підмінити свободу підозрою. Це про державне мислення, в якому підприємець не є союзником, а є потенційним порушником; в якому спрощення вважається не перевагою, а проблемою; в якому успішну модель хочуть не поширити, а обкласти новими умовами, лімітами, перевірками і страхом.
Та історія України вже дала відповідь.
У 1998 році, за Кучми, влада відступила — і економіка ожила.
У 2010 році, за Януковича, суспільство вийшло на захист спрощенки.
У 2022 році, під час повномасштабної війни, держава знову послабила тиск — і саме це допомогло втримати економіку.
Ці факти говорять голосніше за будь-яку чиновницьку риторику.
Єдиний податок — це не “пільга”. Це історично доведений механізм економічної свободи. І щоразу, коли влада справді відступала від підприємця, Україна ставала сильнішою. І щоразу, коли влада знову насувалася зі своїм апаратом контролю, країна втрачала темп, довіру і силу.
Тому питання сьогодні не лише в податках.
Питання в тому, чи пам’ятають українці власну силу. Чи пам’ятають, що спрощену систему не подарували — її вибороли. Чи пам’ятають, що свободу не видають постановою згори — її відстоюють знизу. І чи готові знову сказати державі те, що вже колись казали за Кучми, за Януковича і в найважчі роки війни:
не чіпайте тих, хто працює.
Не душіть тих, хто тримає країну.
Не називайте “схемою” право людини бути вільною.
Шукаєте вільну українську альтернативу 1C/BAS з відкритим кодом — читайте, як влаштована архітектура K2 ERP
